Стадії горя: етапи “нормального” горювання (друга частина)

Попередні стадії пов’язані з опором смерті, а супутні їм емоції мають, переважно, руйнівний характер.

5. Стадія прийняття події. Цю стадію поділяють на дві:

5.1

На цій фазі життя людина починає приходити в себе, відновлюються сон, апетит, професійна діяльність, померлий перестає бути головним осередком життя.

Переживання горя тепер протікає у вигляді спочатку частих, а потім дедалі рідкісних окремих поштовхів, які бувають після основного землетрусу. Такі залишкові напади горя можуть бути настільки ж гострими, як і в попередній фазі, а на тлі нормального існування суб’єктивно сприйматися як ще гостріші. Приводом для них найчастіше служать якісь дати, традиційні події («Новий рік вперше без нього», «весна вперше без нього», «день народження») або події повсякденного життя («образили, нікому поскаржитися», «на його ім’я прийшов лист”).

Ця стадія зазвичай триває протягом року: цей час відбуваються практично всі звичайні життєві події й надалі починають повторюватися. Річниця смерті є останньою датою в цьому ряду. Можливо, саме тому більшість культур та релігій відводять на траур один рік.

За цей період втрата поступово входить у життя. Людині доводиться вирішувати безліч нових завдань, пов’язаних із матеріальними та соціальними змінами, і ці практичні завдання переплітаються із самим переживанням. Людина дуже часто звіряє свої вчинки з моральними нормами померлого, з його очікуваннями, про те, «що б він сказав». Але поступово з’являється все більше спогадів, звільнених від болю, почуття провини, образ, самотності.

5.2.Стадія «завершення».

Нормальне переживання горя, що описується нами, приблизно через рік вступає в свою останню фазу. Тут горючому доводиться часом долати деякі культурні бар’єри, що ускладнюють акт завершення (наприклад, уявлення про те, що тривалість скорботи є мірою любові до померлого).

Сенс і завдання роботи горя в цій фазі полягає в тому, щоб образ померлого зайняв своє постійне місце в сімейній та особистій історії, сімейної та особистої пам’яті горючого, як світлий образ, що викликає лише світлий смуток.

Тривалість реакції горя, очевидно, визначається тим, наскільки успішно людина здійснює роботу горя, тобто виходить зі стану крайньої залежності від померлого, знову пристосовується до оточення, в якому втраченої особи більше немає, і формує нові відносини.

Велике значення для перебігу реакції горя має інтенсивність спілкування із померлим перед смертю. Причому таке спілкування не обов’язково має ґрунтуватися на прихильності. Смерть людини, яка викликала сильну ворожість, особливо ворожість, яка не знаходила собі виходу внаслідок її становища чи вимог лояльності, може викликати сильну реакцію горя, в якій ворожі імпульси найбільш помітні.

Нерідко, якщо вмирає людина, яка відігравала ключову роль у певній соціальній системі (у сім’ї чоловік виконував роль батька, годувальника, чоловіка, друга, захисника та ін.), його смерть веде до дезінтеграції цієї системи та до різких змін у житті й соціальному становищі її членів. У цих випадках пристосування є дуже важким завданням.

Одним з найбільших перешкод при нормальній роботі горя є часто неусвідомлене прагнення горючих уникнути сильного страждання, пов’язаного з переживанням горя та ухилення від вираження емоцій, пов’язаних з ним. У цих випадках відбувається «застрявання» на якомусь із етапів і можлива поява хворобливих реакцій горя.

Болючі реакції горя є спотвореннями процесу «нормального» горювання.

Відстрочення реакції. Якщо важка втрата застає людину під час вирішення якихось дуже важливих проблем, або якщо це необхідно для моральної підтримки інших, вона може майже зовсім не виявити свого горя протягом тижня і навіть значно довше. У крайніх випадках ця відстрочка може тривати роками, про що свідчать випадки, коли людей, які нещодавно перенесли важку втрату, охоплює горе та переживання за людей, які померли багато років тому.

4. Перенести енергію із втрати на інші аспекти життя. Під час горювання людина повністю поглинута померлим: їй здається, що забути про нього, або перестати сумувати це зрада. Насправді можливість відпустити своє горе дарує людині почуття оновлення, духовного перетворення, переживання зв’язку з власним життям.

Людина повинна прийняти біль втрати. Вона повинена переглянути свої взаємини із померлим та визнати зміни своїх власних емоційних реакцій.

Страх збожеволіти, страх перед несподіваними змінами своїх почуттів, особливо поява різкого зростання почуття ворожості, — все це має бути пропрацьовано. Людина має знайти прийнятну форму свого подальшого ставлення до померлого. Вона повинна висловити своє почуття провини і знайти навколо себе людей, з яких могла би брати приклад у своїй поведінці.